Кулан – вид ссавців із родини коневих, який вперше був описаний у 1775 році німецьким зоологом Палласом. До виду куланів відносять 7 підвидів – іранського (Онгар), туркменського, монгольського, сирійського та індійського куланів, кіанга і нині вимерлого анатолійського кулана. Деякі зоологи також окремим підвидом вважають гобійського кулана, а у старих класифікаціях вказується тільки 5 підвидів.
Зовнішній вигляд кулана нагадує одночасно як коня, так і осла, тому тварину нерідко називають напівослом. Довжина тіла залежить від підвиду і коливається від 175 до 240 см. У холці тварина досягає 125-130 см (кіанг як найбільший представник виду досягає у холці 140 см), а маса тіла варіюється від 120 до 400 кг. Масивну голову тварини прикрашають рухливі довгі вуха і виразні очі темно-карого відтінку. Ніздрі у кулана великі, шия досить довга, темно-бура грива стояча і коротка, “кінського” чубчика немає. Перебуваючи у постійному русі та прикрашений пензликом із довгої чорної шерсті короткий хвіст нагадує хвости ослів. Довгі, відносно тонкі ноги закінчуються схожими на стакани вузькими витягнутими копитами, що допомагають куланам бігати по кам’янистій поверхні.
Влітку кулани покриті короткою шерстю, яка щільно прилягає до шкіри, а у зимовий період волосяний покрив досягає 5-7 см.
Статевий диморфізм виражений слабо.
Забарвлення тварини варіюється від піщано-жовтого у зимовий сезон до червоно-коричневого влітку, кінці вух пофарбовані у темно-бурий колір. Нижня частина тіла (починаючи від підборіддя) і внутрішня сторона ніг світлого відтінку, а верхню частину тіла прикрашає темна смуга що тягнеться від голови до хвоста.
Кулани віддають перевагу плоским високогірним рівнинам, напівпустелям і степам, але ніколи не віддаляються від оазису більш ніж на 30 км.
У період пізнього плейстоцену кулани мешкали на території від Далекого Сходу до Західної Німеччини, населяли Ізраїль, Саудівську Аравію, Ірак, Йорданію і Сирію. В даний час більша частина популяції мешкає у південній частині Монголії, деякі підвиди зустрічаються також в Індії, південному і північному Ірані, в північно-західній частині Китаю, в Туркменістані, Узбекистані і південній частині Казахстану.
Основу раціону кулана складають злаки, полин, а також солянки котрі ростуть на сухих ґрунтах. Харчуються тварини також іншими видами рослин, включаючи сукулентними рослинами родини парнолистих, які містять ефірні олії. Входять у раціон також насіння стручків і фрукти. У зимовий час кулани виривають копитами лунки у снігу, добуваючи таким чином корм, а у посушливі періоди дроблять нижню частину деревної рослинності копитами. До особливостей кулана відноситься здатність пити воду Аральського моря, а взимку вони замінюють воду снігом.
Тварини більшу частину року ведуть стадний спосіб життя. Табун складають самки і молоді особини (від 5 до 25 голів), але веде його найдосвідченіша самка. Самець який очолює табун спостерігає за переміщенням самок і молодняка, перебуваючи від них на деякій відстані. Оскільки жеребці-одинаки намагаються відбити самок від інших табунів, ватажкові доводиться постійно охороняти табун.
Кулани мирно пасуться разом із іншими копитними, але переслідують овець і нападають на собак, намагаючись вкусити або вдарити пса копитами.
Ці тварини дуже витривалі і сильні – вони без розгону здатні застрибнути на обрив у 1,5 м і спритно долають круті кам’янисті схили, а у разі виникнення небезпеки розвивають швидкість до 70 км/год і можуть її не знижувати протягом 10 хвилин. Якщо сховатися від ворога не виходить, кулан кидається у бій, використовуючи копита і зуби.
Молоді кобили приносять потомство щорічно. Дитинчата що з’являються у квітні-серпні стають на ноги відразу після народження і вже через пару годин можуть слідувати за матір’ю. Пологи відбуваються на віддалі від табуна, але через день-два після пологів мати і новонароджене маля приєднуються до табуна. Через 5 днів після народження малюк намагається обкушувати травинки і незабаром починає повноцінно пастися, але материнським молоком він продовжує харчуватися до появи у матері нового лошати.