Кінь Пржевальського є підвидом дикого коня – травоїдних непарнокопитних ссавців, які належать до роду кінь родини коневих. Цей рідкісний вимираючий підвид був відкритий російським мандрівником Н.М. Пржевальським під час подорожі по Азії у 1879 р., а описаний як новий вид у 1881 р. зоологом І.С. Поляковим.
Існуючі сьогодні дикі коні (австралійський брамбі, американський мустанг) в більшості своїй є нащадками диких домашніх коней. Кінь Пржевальського – єдиний представник дикого коня, котрий ніколи не був одомашнений (степовий та лісовий тарпани вважаються підвидами коня Пржевальського).
Каріотип домашнього коня (64 хромосоми) і коня Пржевальського (66 хромосом) відрізняється, але ці види здатні схрещуватися і давати плідне потомство (має 65 хромосом).
Щільної будови, кремезний кінь Пржевальського від домашніх родичів відрізняється більш короткими ногами, товстою короткою шиєю, відсутністю чубчика і жорсткою короткою стоячою гривою. Голова у тварини велика, очі великі і темні, рухливі вуха відрізняються невеликим розміром. Довжина тіла становить приблизно 2 м, висота в холці коливається від 122 до 142 см, а вага варіюється від 300 до 350 кг. Хвіст, що нагадує більше пензлик кулана, чорного кольору і досягає близько 90 см у довжину. Тіло з широкими грудьми і не дуже великим крупом забарвлене у піщано-жовтий або рудо-жовтий колір, живіт і ноги із внутрішньої сторони більш світлого відтінку, світла смуга може бути і на кінці морди. Із зовнішнього боку нижня частина ніг забарвлена у буро-чорний колір, а вздовж спини проходить темна смуга.
Шерсть у тварини влітку коротка, щільно прилягає і яскраво забарвлена. У зимовий час шерсть стає густою і довгою, окрас відрізняється більш пастельними тонами, а смуга на спині малопомітна.
Природним середовищем проживання для коня Пржевальського є степи і напівпустелі. Історичний ареал проживання цих тварин простягався від Північно-Західного Китаю і південно-західної частині Монголії до Західного Казахстану. До 1879 р. ареал скоротився до важкодоступної території між Монгольським Алтаем і Східним Тянь-Шанем.
У середині 20 століття дика популяція коней Пржевальського внаслідок вилову, суворих зим і освоєння їхнього місця проживання зникла. Хоча до початку 20 століття у європейських зоопарках і розплідниках знаходилося 52 чистокровні особини і 2 гібрида, близькоспоріднене схрещування і утримання у неволі позначилося на здатності тварин до розмноження. В Асканії-Нова цінна популяція була розстріляна німецькими військовими під час Другої світової війни, а вивезені в США тварини вимерли. Проте зусилля що були прикладені для збереження виду, дозволило збільшити кількість популяції до 1000 особин в кінці 90-х років.
У 1992 р. в Монголії на території національного парку Хустайн-Нуруу випустили 16 особин, а в Китаї група тварин була випущена в національному парку Тахин-Тал (чисельність цих популяцій зараз становить близько 200 особин).
Згодом вирощених у неволі тварин кілька разів випускали в північній частині екорегіону Гобі. Також група коней Пржевальського була випущена у районі Чорнобильської АЕС, яка в даний час, де-факто, є заповідником, де тварини успішно розмножуються.
Раціон диких коней складається зі злаків, дикої цибулі і м’яких частин різних напівчагарників і чагарників.
Ці стадні тварини пасуться переважно у ранковий або вечірній час. Молоді жеребці збираються у холостяцькі групи, а невеликі стада, що складаються із кобил і лошат, очолює дорослий жеребець, котрий вибирає водопій або пасовище. У денний час кобили відпочивають, а жеребець оглядає околиці – вирізняючись прекрасним зором, нюхом і слухом коні Пржевальського попереджають стадо про небезпеку. На час сну тварини утворюють коло, головами всередину, а в середині розташовуються лошата.
Природними ворогами є вовки, від яких стадо відбивається ударами задніх копит.