Манул або палласів кіт – хижак з родини котячих, був відкритий німецьким натуралістом Петером Палласом в XVIII столітті.
Це невелика тварина нагадує домашню кішку – довжина тіла досягає від 52 до 62 см, вага від 2 до 5 кг, а довжина товстого хвоста із заокругленим кінцем, дорівнює 23-31 см. Самки трохи менші від самців. Від домашньої кішки відрізняється короткими товстими лапами, масивним щільним тілом і незвичайно густою шерстю, через яку здається більших розмірів. На невеликій, кулястій голові з притупленою короткою мордою є густі і довгі бакенбарди. Вуха у манула маленькі і округлі, малопомітні під густою шерстю. Очі великі, опуклі, з круглими зіницями, котрі не змінюють, на відміну від домашніх кішок, свою форму. Серед котячих манул – володар самого густого хутра (на 1 кв.см. спини, за деякими даними, налічується близько 9 тис. волосків довжиною 7 см.). Забарвлення – складне поєднання палево-охристого і світло-сірого кольорів, кінці волосків білого кольору, на лобі і тім’ї є безладно розташовані чорні плями. На підборідді, навколо очей і на губах є білі поля, від куточків очей до основи вух йдуть дві чорні вузькі смужки. Темні поперечні смужки є на хвості і на задній частині тулуба, живіт бурий з білим нальотом, а кінчик хвоста – чорний.
Ареал проживання – Центральна та Середня Азія, південь Сибіру і територія від Каспійського моря до Забайкалля.
Манул надає перевагу місцевості з різко континентальним кліматом, любить гірські кряжі, відроги і підніжжя хребтів, міжгірські улоговини з густим чагарником, окремі гори і прилеглі до них рівнинні ділянки місцевості. Для пересування по глибокому пухкому снігу тварина не пристосована, тому не селиться в місцях, де сніговий покрив перевищує 20 см.
Географічна мінливість виду виражена слабо, виділяється тільки три підвид, що мало відрізняються.
Лігво цей звір влаштовує в невеликих печерах, ущелинах скель, чужих старих норах. Тварина активна в основному рано вранці і в сутінках, вдень же воліє спати в укритті, хоча в літній час може виходити з лігва і вдень.
Полювати Манулу допомагає камуфляжне забарвлення, так як він дуже неповороткий і досить повільний як для кота. Харчується він переважно гризунами (ховрахи, піщанки, хом’яками, полівками), а також кекликами і куріпками. Іноді ловить зайців-толаїв, молодих бабаків і птахів котрі гніздяться на землі. У не достатній кількості їжі, поїдає і комах.
Манул до швидкого бігу не пристосований, здобич зазвичай вартує біля нір або каменів. При небезпеці тварина намагається затаїтися або вилізти на каміння (скелі). Потривожений звір різко фиркає чи хрипко бурчить.
Манул по природі одинак. Самець і самка зустрічаються на короткий час в період гону. Дитинчат виховує мати.
Гін у цих тварин відбувається в лютому – березні, і супроводжується бійками самців. У приплоді, який буває в квітні – травні, зазвичай буває від 2 до 6 кошенят. Дитинчата народжуються абсолютно безпорадними і сліпими. Очі у котенят відкриваються на 10-12 день, в 3-4 місяці вони починають самостійно полювати, а до 6-8 місяців виглядають як дорослі тварини. Статева зрілість настає до 10 місяців. В середньому манул живе 11-12 років.
Відносини між манулом і іншими хижаками носять переважно характер харчової конкуренції. Небезпеку для манула із ссавців, представляє тільки вовк. Набагато більш небезпечні для тварини степові орли, пугачі і беркути, особливо для молодих особин.
Точна чисельність манула невідома через скритний спосіб життя, проте із кожним роком вона продовжує скорочуватися, через браконьєрське полювання, використання капканів для лисиць і зайців, а також погіршення кормової бази та інфекцій. Також масово знищують манула собаки. Масова загибель загрожує цим кішкам і під час степових пожеж.
У зоопарках манули зустрічаються рідко, і добитися їхнього стабільного розмноження поки не вдається. Крім того, хвороби манулів мало вивчені, а незвичне середовище послаблює їхній імунітет. Даний вид занесено до Червоної книги.
Приручити манула практично неможливо.